“Діалоги мають стати постійно діючою платформою”, – про вирішення конфліктів у Харкові з Альоною Копіною.

Альона Копіна – одна із партнерок ініціативи “Вирішення конфліктів і подолання поляризації в Україні”, громадська активістка Харківського фонду місцевої демократії. Сьогодні вона розповідає про конфлікти та протистояння у Харкові, а також про власний досвід їх вирішення!

Пані Альоно, розкажіть про свою діяльність до початку відкритого протистояння різних ідеологічних таборів.

Фонд місцевої демократії, який я представляю, працює з 1995 року. Це незалежний аналітичний центр, який має багато партнерів у більшості регіонів України. Фонд моніторить діяльність місцевої, обласної влади, має масштабні напрацювання щодо впровадження реформ в Україні, є експертним центром Харкова з питань місцевого самоуправління та децентралізації.

Наш Фонд залучає провідних експертів до участі у вивченні та розв’язанні проблем міста: вчених, політиків, бізнесменів. Це практики, які відчувають місто, прагнуть якісних змін системи.

Аналітичні матеріали та результати круглих столів, публічних обговорень, які ініційовані Фондом, активно використовують органи виконавчої влади.

Які протистояння є характерними для Харкова?

Харків славиться плюралістичним полем. За всю історію незалежної України у місті завжди була опозиція до діючої влади. Навіть у часи правління Януковича, коли інформаційний простір міста було «зачищено» від альтернативних ЗМІ, опозиція перейшла в інтернет, у площину інтелектуальних дискусій на різноманітну тематику.

Як і в будь-якому іншому місті, у нас є певні непорозуміння та протистояння. Латентним є конфлікт між владою та населенням через відсутність прямої комунікації, без посередництва новин та ток-шоу.

За часи незалежної України, протиріччя між міською та обласною владою стало традиційним для Харкова. Також у нашому місті триває конфлікт між поколіннями, який частково відображається у протистоянні вподобань «советского» та «европейского».

Які нові конфлікти розгорнулись у місті після подій Майдану?

Наразі триває протистояння між діючою міською владою та патріотичними об’єднаннями, молодими політичними партіями, міськими депутатами. Тобто, це своєрідна опозиція нової та старої політичної еліти.

Безпосередньо після Майдану виник конфлікт, який пов’язаний з війною. Одна частина харків’ян вважає, що війну треба зупинити у будь-який спосіб, інша – розглядає заклики до миру «непатриотичными».

Окрім того, загострюється соціальна напруга. Адже люди в стані безвиході через підвищення цін, скорочення кількості робочих місць і т.ін.

Вважаєте,діалог –ефективнийінструмент вирішенняусіхцих протистоянь?

Ще до початку бойових дій на Сході, у квітні-травні 2014 року, я розробила проект про те, як спілкуватися один з одним за допомогою певного формату розмови. В основі лежала лише одна ідея. Люди ще до обговорення гострої, болючої теми домовляються, що слухатимуть один одного, намагаються бути терплячими та поважати співрозмовника.

Адже у нашому суспільстві немає культури безоціночного звернення, навіть просто ввічливої розмови. І це характерно для будь-яких тем, не лише конфліктних. Пропаганда насильства протягом останніх років переповнювала ЗМІ: у новинах та ток-шоу, серіалах та художніх фільмах.

Саме тому діалог як формат розмови, коли люди у нейтральному місці за допомогою фасілітатора можуть вислухати один одного, є найбільш доступним засобом зниження напруги, засобом «людяного» спілкування.

Однакщодо діалогу існує більшестереотипів, упереджень,аніж усвідомлення чи розуміння його суті… Чому легше ігнорувати конфлікт, аніж відверто іти на розмову?

Діалог плутають із дискусіями, із дебатами, із «бла-бла-бла»… Із розмовами, які ні до чого не ведуть. Когось засмучує непублічність діалогів: «а! кулуарные переговоры»!

Хтось побоюється, що його неправильно зрозуміють. Звісно, є й ті, хто не вірить «в бесконечные разговоры, которые не дают ощутимого результата».

Наше суспільство виховано на очевидних фактах. Лозунги «даешь пятилетку за три года», «прибыль и эффективность выше в пять раз» глибоко засіли у свідомості різних поколінь. У розмові це проявляється як потреба в доказах: показниках, цифрах. Впевнена, що кожен чув слова: «а результат можна «пощупать»?

Ніхто не задається питанням, як довго формувалась суспільна свідомість… Розмови спрямовані на те, щоб принизити опонента, знайти слабкість його позиції. В усі часи людей вчили шукати ворогів. А кого ж вчили знаходити спільну мову, розуміти інтереси?

Під час діалогів помітила ще один із стереотипів – упереджене ставлення до думки молоді. «Сначала научитесь слушать старших!». Деяким представникам старшого покоління важко уявити, що багато молодих людей мають власний бізнес, керують великими коллективами, мають значний життєвий досвід, відвідали десятки країн світу…

На жаль, багато молодих людей не бажають визнавати досвід попередніх поколінь, зверхньо ставляться до питань історичної пам’яті. Однак це суспільна проблема, брак історичних знань, прогалини у вихованні…

Як воно – бути тим, хто намагається неупереджено вирішити конфлікт?Які у Вас відчуття своєї ролі?

Для мене – це внутрішня робота. Це самоаналіз. Це рефлексія думок, емоцій, слів.

Наскільки важко проводити та організовувати діалоги? Які персональні виклики поставали перед Вами під час роботи над діалогами?

Усе ускладнює упереджене ставлення до діалогів, трактування їх як пустих балачок. Також деякі учасники діалогів – лідери думок – прагнуть великих залів, якомога більше слухачів чи піару в ЗМІ. Дехто побоюється висловлювати думки, переслідування з боку «органів».

У першу чергу, я відчувала потребу в розвитку навичок медіатора. Потім засмутилась від того, що хочеш виправити ситуацію якомога швидше, залучаєш людей до важливої справи, але швидко відновити те, що руйнувалось роками, не вийде. Треба мати багато терпіння…

Викликом було й те, що треба миритися із фактом: люди ставлять свої переконання вище за багатолітню дружбу, родинні зв’язки, навіть життя.

Іщождопомагалоконтролювати свої емоції та залишатись незалежним ведучим діалогу?

Концентрація на структурі бесіди та глибоке дихання!

Чиіснують перспективи створеннямережіфасилітаторів в Україні?

Хіба вона не існує?

Все залежить від мети такої мережі. Якщо мета – це професійне навчання, обмін корисним дісвідом – так, вона потрібна.

Що змінилось у Харкові після серії діалогів?

Харків – місто-мільйонник, це масштаб. Що може змінитися після п’яти зустрічей, до яких залучено 100 людей? У результаті діалогів сформувалось певне ставлення, реакція на діалог. Сформувався також певний рівень інформованості про те, що є ініціатива «Діалоги заради порозуміння» і т.інше. Змінилось ставлення людей до поняття «діалог».

Думаю, що «маленькі кроки» – лише початок. У Харкові можна працювати, адже готовність допомогти є «альтер-его» харківської ідентичності.

 Які перспективи в діалогу в Харкові?

Діалоги мають стати постійно діючою платформою, охоплювати всі можливі групи суспільства: школи, церкви, підприємства, ЗМІ.

Діалог може стати щепленням від страху, від провокацій. Під час розмови люди бачать та слухають один одного, несуть відповідальність за власні слова.

Під час діалогу можуть виникнути цікаві ідеї, корисні рішення щодо того, як різні групи можуть об’єднатися, щоб протистояти спільній загрозі.

Наприклад, один з діалогів у Харкові відбувся після чергового теракту. Учасники діалогу запропонували зробити відео-звернення до мешканців міста з пропозиціями «Як зберегти мир у Харкові». Тобто, у процесі діалогу вже вдалось прийняти спільне рішення та об’єднати людей із різними позиціями над спільною справою заради міста!

comments powered by Disqus